Еволюція чи революція?

2 вересня 2009

Що сталося, якби Україна 20 років тому не піднялася? Очевидно, консервативна частина комуністів не віддала би владу, набагато важче було би домогтися виводу радянських військ з Європи і, напевно, Берлінська стіна не впала би так легко. Про внесок України у ці світові події, про роль Народного Руху у становленні держави йшлося під час круглого столу «За нашу і вашу свободу. До двадцятиріччя завершення холодної війни», який відбувся у книгарні «Є». Цей круглий стіл – один із заходів, які проходять у рамках громадської акції «За нашу і вашу свободу! За наше спільне майбутнє!», ініційованої Фондом «Демократичні ініціативи» у рік святкування 20-ї річниці завершення комуністичної епохи в Європі на підтримку громадянських прав і свобод.

Серед учасників зустрічі – БОГДАН ГОРИНЬ, учасник дисидентського руху, перший голова Львівської обласної організації Української Гельсінської Спілки; В’ЯЧЕСЛАВ БРЮХОВЕЦЬКИЙ, почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія"; ОЛЬГА ГНАТЮК, радник з питань культури Посольства Республіки Польща; ОЛЕКСІЙ ГАРАНЬ, професор Школи політичної аналітики Національного університету «Києво-Могилянська академія»; ВІТАЛІЙ ДОВГИЧ, головний редактор часопису «ЄвроАтлантика»; ВАХТАНГ КІПІАНІ, журналіст; ІЛЬКО КУЧЕРІВ, директор Фонду «Демократичні ініціативи»; ЮРІЙ МАКАРОВ, шеф-редактор тижневика «Український тиждень».

Про події і людей, які визначали державотворчий процес в Україні, розповідає відомий громадський діяч, колишній політв’язень Богдан Горинь.

– Дуже важливо визначити те, що було спільне і що було відмінне у суспільно-політичних процесах, які відбувалися у деяких країнах світу Східної Європи, зокрема Польщі, Чехословаччині та Україні. Я би сказав, що принципова відмінність між тими процесами полягала в тому, що Польща і Чехословаччина були країнами із державотворчими традиціями. І хоча вони були сателітами тоталітарного Радянського Союзу, та все-таки вони мали державні основи – у них була своя армія, вони мали національні кадри з різними орієнтаціями, тоді як Україна була чимось середнім між колонією і окупованою країною. І ця принципова відмінність дала пізніше свої результати. Що стосується спільних процесів, які відбувалися як за межами Радянського Союзу, так і в ньому самому, то вони почалися ще у 60-х роках, зокрема коли Микита Хрущов проголосив свою відлигу і народився рух шістдесятників.

Але цього руху злякався Леонід Брежнєв. У 1965–1966 роках шістдесятники були репресовані. З невеликим запізненням у 1968 році Дубчик став ініціатором празької весни. Проти празької весни ідуть радянські танки. У 70-х роках в Україні продовжується рух опору, протести проти репресій 1965–1966 років, що вельми лякає владу. Відтак 1972 року розпочинається друга хвиля арештів, на цей раз масовіша, яка забирає найвидатніші постаті українського культурного життя, активістів руху опору. За ґратами опиняється і Світличний, і Сверстюк, і Зюбель, і Чорновіл і чимало інших, серед яких багато хто був відданий під суд вже вдруге.

В той самий час у Польщі посилюється страйковий рух, що його пізніше очолив Лєх Валенса, а 1980 року в Польщі зароджується профспілкове об’єднання “Солідарність”. Валенса був інтернований у 1981–1982 роках. З українських постатей, які могли би бути аналогом Валенсі, неарештованим залишився Михайло Горинь. І саме тим він був страшним для влади. Валенсу інтернували у 1981 році, а М. Гориня у 1981 році посадили на 10 років. Це означає, що спільні процеси і контроль відбувався, але відмінність полягає в тому, що у 1983 році Валенсу представляють до нагороди Нобелівської премії миру, а про Україну ніхто в той час і не думав. На Польщу Захід покладав великі надії як на майбутню демократичну державу. А щодо України, вважалось, що вона ніколи не відірветься від Радянського Союзу. Проте так не сталося. У 1985–1986 роках почався рух за права людини. Знову всі були заарештовані на чолі з Руденком, Лук’яненком та іншими.

Отже, що стало визначальною ходою України до незалежності? Це був прихід Горбачова до влади у 1985 році і звільнення ним політв’язнів у 1987 році. Політв’язні, які вийшли з таборів одразу відчули той кодекс свободи, тим більше проголошені гасла “демократизація, гласність і перебудова” дуже усім підходили. В ті часи вже чимало людей із офіційної інтелігенції тихо приглядалися до процесів, але в Україні зміни почалися зі слова усного та письмового.

Чорновіл, який вийшов із в’язниці у 1985 році, коли Горбачов прийшов до влади, відновлює видання „Українського вісника”. Влада мовчить. Тоді відновлюється „Українська Гельсінська група”, яка була заарештована у 1986 році. Вячеслав Чорновіл – великий ініціатор, я б сказав, геніальний журналіст, без всяких перебільшень, людина стратегічного і тактичного мислення, – збирає на таємну нараду мене, мого брата Михайла і ми домовляємося про створення першої в Україні політично опозиційної ЦК КПРС, але легальної партії, яку й назвали Українська Гельсінська спілка. Така назва була потрібна, щоб мати прикриття, парасольку правозахисного руху, який тоді набував сили.

Отже, якщо говорити про те, хто почав в Україні нові зміни і хто почав ходу до незалежності, то його почали колишні політв’язні, саме вони взяли на себе відповідальність, сміливість, безстрашність продовжити ту роботу, яка була перервана тюрмами і концтаборами. За гратами вони пройшли академію, університети, вони виробили тактику і стратегію, вони знали, що треба йти до незалежності ненасильницьким шляхом. Це було щось нове у русі опору – боротьба мусить бути ненасильницькою. У цьому сенсі великою мірою нам допоміг приклад Махатми Ганді та інші теорії ненасильницької боротьби. Тому вже у 1988 році створюється грандіозна нова сторінка української історії – на п'ятдесятитисячному мітингу у Львові 7 липня 1988 року ми проголосили про необхідність створити Народний фронт за перебудову, складовою частиною якого буде Українська Гельсінська спілка, Товариство Лева й ціла низка інших громадських товариств, які на той час вже існували, зокрема Товариство “Милосердя”, релігійні рухи тощо. Влада налякалася, що існують процеси, нею не контрольовані, і цей страх підсилили київські активісти, національно свідомі письменники. 5 лютого 1989 року вони зібралися у Київському будинку Спілки письменників, запросивши на засідання Леоніда Кравчука. Літератори не хотіли йти всупереч владі, а прагнули йти компромісним шляхом. Вважаю, що це був єдиний правильний шлях – шлях компромісу.

І коли я зараз чую, що то були революційні події, то не можу погодитися з таким твердженням. На мій погляд, жодних революційних подій наприкінці 80-х – початку 90-х років не було ні в Україні, ні в Польщі, ні в Чехословаччині. Часто, щоб змінити зміст якогось усталеного поняття, до нього додають додатки. Наприклад, в радянські часи була не просто Конституція, а була Радянська конституція і радянська демократія. Це було щось цілком протилежне до нормального поняття демократії. Оксамитова революція не має нічого спільного із революцією як такою. Як на мене, в той час почався широкий реформаторський рух, який охопив країни Східної Європи, в тому числі Радянський Союз, в тому числі Україну і Республіки Прибалтики. І саме цей широкий рух зумів привести країни до демократії та незалежності.

У 1989 році з 20 червня по 20 липня я перебував у Польщі, де мене запитували, яким шляхом ми ідемо – революційним чи еволюційним. Я їм вперше тоді видав свій неологізм, що я еволюціонер і нічого спільно з революціонерами не маю, а тому ми йдемо еволюційним шляхом. Ми знайшли тоді спільну мову, бо це цілком відповідало їхнім настроям, адже вони так само поділяли еволюційний шлях до демократії та незалежності. Вважаю, що ми залишились на тих позиціях, позиціях демократії і подальших еволюційних реформаторських шляхів розвитку.
Щодо Народного Руху, то він одразу виявив себе як потужна громадська організація, яка що не день набирала сили і великої масовості. Мітинги під проводом Рух збирали від 50 тисяч до 100 і більше людей, це були мітинги, з якими треба було рахуватися.

Влада під впливом подій у балтійських республіках і в Польщі вирішила, що у Львові треба вести “круглі столи”. Нагадаю, що на початку 1989 року, внаслідок демонстрацій, організованих «Солідарністю», комуністична влада у Польщі погодилася на проведення Круглого столу з предситавниками антикомуністичної опозиції, результатом якого стало проведення вільних парламентських виборів і Польщі. І ось у Львові перший секретар міськкому партії Волков також закликав нас трьох – Чорновола, Михайла Гориня і мене – на “круглий стіл”, де ми чотири години вели розмову. Про це навіть пише “Робітнича газета” як про нормальну розмову неформалів і формала. Щоправда, із Москви газета “Правда” дає сигнал: до чого опустився перший секретар міськкому партії, коли розмовляє з екстремістами, націоналістами, тими, хто бореться з радянською владою?! Коли наближалося п’ятдесятиріччя воз’єднання західних областей України із УРСР в рамках СРСР, то знову відбувся “круглий стіл”, на який був запрошений я як голова Львівської організації УГС. Мене запитали, як я відзначатиму цю дату. Я відповів: “Ми відзначатимемо її зі свічками у руках у центрі Львова”. Було два варіанти: влада або дозволить нам вийти в центр міста, або не дозволить. І диво дивне: весь центр міста був заповнений людьми, які тримали увечері свічки, жодний міліціонер не підійшов, не запитав, доки ви тут стоятимете. Це була перемога демократичних сил. І врешті, ми наблизилися до того моменту, коли від ланцюга скорботи, який був у Львові 17 вересня 1989 року, ми підійшли до створення іншого ланцюга – ланцюга радості і злуки 21 січня 1990 року.

Організатом усіх цих подій був Народний рух України. Між іншим, хочу сказати одну поправку, яку не завжди враховують. Часто кажуть про Народний рух як про громадську організацію, але його існування як такої було дуже коротке. Установчі збори – вересень 1989 рік, а у березні 1990 року – вже вибори.

Тож що надало сили Народному Рухові як такому? Сили надало те, що Народний Рух не був якоюсь безликою організацією випадкових людей. Народний Рух це була коаліція різних неформальних об’єднань. І саме такі неформальні об’єднання як Українська Гельсінська спілка задавали певною мірою радикальний тон тому об’єднанню. В Гельсінській спілці були в основному політв’язні і очевидно нічого спільного з комуністичною свідомістю не мали, тоді, як керівництво Народного руху України це були в основному люди, які в кишенях тримали партквитки і дуже тяжко з ними розлучалися. Я говорю про таких людей, як Іван Драч та Дмитро Павличко – це були люди, які тримали в кишені партквитки. Коли, після виборів 1990 року, відбулася сесія Руху у Хусті, Дмитро Павличко і Іван Драч заявили: “Ми відмовляємося від партквитків і заявляємо про свою безпартійність”. Але це відбулось з певним запізненням, як і сам Рух був створений з певним запізненням – його випередили народні фронти у Латвії і Естонії.

Українська Гельсінська спілка стала на чолі державотворчого процесу своєю декларацією. Ця декларація як документ була написана Михайлом Горинем, Чорноволом і мною. Вона цілком або значною частиною була покладена в основу Декларації про державну незалежність України. Та й саму декларацію про державну незалежність України готували колишні політв’язні, так само, як і пізніше Акт про незалежність України був написаний рукою багатолітнього в’язня Л. Лук’яненка.
 



Початок   Попередня сторінка   14   15   16   17   18   Наступна сторінка   Кінець
^ Вгору