Головна сторінка  >  Євроінтеграція / НАТО  >  Запитання та відповіді 

Запитання та відповіді

• Яким чином вступ України до НАТО зможе вплинути на зниження корупції в державі?
• Чи не призведе вступ України до НАТО до посилення ризиків тероризму в країні?
• Чому сьогодні НАТО, як всесильна організація, не бере участі в розв’язанні таких проблем, як взаємовідносини Греції з Туреччиною, проблема Албанії, яка перетворилася на наркосклад та інших?
• Які бюджетні статті України будуть ”ущемлені”, як це має місце в Польщі, заради того, щоб виплатити кредит, наданий на модернізацію армії, в разі вступу країни до НАТО?
• Яку інформаційну діяльність провадить Центр інформації та документації НАТО в Україні, аби скерувати свідомість українського суспільства на те, що НАТО — це не тільки військова, а насамперед політична структура?
• Що потрібно для того, аби покращити ситуацію у військово-промисловому комплексі України й розпочати його співпрацю з країнами НАТО?
• Скільки коштів має щорічно витрачати Міністерство оборони на закупівлю військової техніки відповідно до держпрограми?
• Скільки коштів на формування збройних сил Україна мала би витрачати за стандартами НАТО?
• Чи передбачається створення Центру реабілітації для військовослужбовців, які брали участь у військових діях під час миротворчих операцій?
• Чи не означатиме вступ України до НАТО, що наша держава свідомо погоджується брати участь в організації, яка має намір забезпечувати не євроатлантичну, а трансатлантичну безпеку з бажанням впливати на геополітичні трансформації?
• Чому громадська думка, в якій панує негативне ставлення до вступу України до НАТО, вельми розходиться з думкою експертів, які одностайно виступають за вступ України до НАТО?
• Які гарантії безпеки надає країні її нейтральний статус?
• Скільки коштує нейтральний статус країні?
• Чому Україна не може проголосити свій нейтралітет, як це зробила Швейцарія?
• Навіщо Україна впродовж 15 років роззброювалася, щоб потім заявляти – з такою небоєздатною армією зберегти цілісність держави можна лише вступивши до НАТО?
• Яку роль відіграватиме в питанні Україна–НАТО думка народу?
• Які наслідки для України може нести відсутність консолідованої еліти?
• Які дієві кроки робить Міністерство оборони України, щоб наблизити вступ України до НАТО?
• Чи не здається Вам, що скорочення збройних сил в Україні впродовж 15 років проводилось задля того, щоб потім заявити – з такою небоєздатною армією зберегти цілісність держави можна лише вступивши до НАТО?
• Чи може Україна вступити до ЄС, не вступивши до НАТО?
• Чи потрібно проводити референдум з приводу вступу України до НАТО?
• Скільки коштує вартість членства України в НАТО?
• Чи співставні ті суми, які країна сплачує в бюджет НАТО, з тими, що отримує як інвестиції, будучи членом НАТО?
• У зв’язку з чим збільшуються інвестиції з боку держав-членів НАТО в економіку країн, які набули членства?
• Якщо Україна вступить до НАТО, як розвиватимуться її відносини з Росією?
• Чи можлива енергетична й економічна блокада з боку Росії в разі вступу України до НАТО?
• Які конкретні дії вживає уряд у напрямі співпраці України з НАТО?
• Чи відповідає ідея нейтрального статусу національним інтересам нашої держави?
• Як вплине вступ України до НАТО на її відносини з Росією і чому Росія виступає проти цього вступу?
• Що для України вигідніше в економічному сенсі: іти до НАТО чи залишатися з Росією?
• Де саме на території України розміщуватимуться військові бази НАТО в разі вступу її до Альянсу? 

На запитання журналістів відповідають провідні експерти, які беруть участь у роботі інформаційного проекту Ясник, спрямованого на висвітлення та всебічне обговорення інтересів України, зокрема в міжнародній сфері.

Яким чином вступ України до НАТО зможе вплинути на зниження корупції в державі?

Борис Парахонський, завідувач відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції Національного інституту проблем міжнародної безпеки, доктор філософських наук:

– Норми НАТО змушують політичні еліти країн-претендентів на членство в альянсі відмовлятися від корупційної практики. Серед цих норм – демократія, індивідуальні свободи і верховенство права. Бажання держав вступити до НАТО, аби гарантувати свою безпеку, заохочує їх дотримуватися цих демократичних норм і є стимулом більш ретельно боротися з корупцією.

НАТО стає сьогодні все більш політичним альянсом, який окрім питань колективної військової безпеки, переймається безпекою у всіх сферах життя: економічній, соціальній галузях, галузі захисту прав людини. Якщо Україна захоче стати часткою Європи, цього справді безпекового європейського середовища, вона має насамперед розвивати свої внутрішні форми суспільного життя, робити прозорою економічну систему, де було б зрозуміло, як і що відбувається. Коли, скажімо, вводяться тарифи, то, будь ласка, покажіть, чому ці тарифи вводяться саме в такому розмірі.

Подолання корупції це не тільки питання європейської інтеграції, це питання нашого входження в світ як держави з прозорими правилами поведінки. Коли ми, скажімо, вступимо до СОТ, це накладе певні зобов’язання вести торгівлю відповідно до світових правил. Від того, який рівень корупції в нашій країні, залежить імідж держави і бажання інших країн з нами співпрацювати, вкладати в нас інвестиції, входити в наш економічний простір.

На жаль, за сучасних умов значна частина правлячої еліти неохоче йде на кроки подолання корупції. Ухвалюються закони про корупцію, але чомусь вони неефективно працюють в нашому середовищі бюрократії. Суто правоохоронними засобами подолати корупцію в наших умовах навряд чи можливо. Адже правоохоронна система теж має активно реформуватися. Приміром, сьогодні у нас з’явилось абсурдне визначення „некорислива корупція”. Нещодавно таке рішення виніс Печерський суд – „корупція без корисливих мотивів”. Виходить, що під корупцію можна підвести все, що завгодно у правовому визначенні наших суддів і законодавців, а потім виправдати її. Це ще раз підтверджує те, що нам потрібно ще багато працювати, аби розробити законодавче поле реформування всіх систем державної влади, щоб вийти хоча б на певний рівень розуміння корупції і боротьби з нею, які прийняті в розвинутих країнах.

Якраз у цьому – у судовій реформі й усіх інших соціально-економічних реформах, зокрема відгородження бізнесу від влади, що є обов’язковою вимогою, яку ставить перед нами процес євроатлантичної інтеграції, нам готова надавати консультативну допомогу НАТО. Але остаточні рішення все одно залишатимуться за нами..

Чи не призведе вступ України до НАТО до посилення ризиків тероризму в країні?

Олександр Палій, координатор міжнародних програм Фонду “Демократичні ініціативи”, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України:

– Не призведе, більше того, вступ України до НАТО зумовлений зокрема і тим, щоб посилити захищеність громадян від таких явищ, як тероризм. Адже в країнах-членах НАТО безпека в цьому сенсі набагато вища, ніж в Україні чи, скажімо, в Росії.

Давайте глянемо, скільки від часу вступу до НАТО країн Східної Європи відбулося терактів на території їхніх держав? І порахувавши, дійдемо висновку, що – „нуль”. Скільки терактів відбулось відтоді, наприклад, на території Росії? Ми дійдемо висновку, що не можемо їх полічити.

Якщо для України сьогодні немає загроз видимих, то це не означає, що їх не виникне через 5–10 років. Тому посилювати безпеку потрібно, багато безпеки не буває. Безпека потрібна не тільки на той час, коли падають бомби. Безпека це значно ширше.

Свого часу, коли гітлерівська Німеччина завойовувала потроху Європу, то теж були країни, які казали — нам не потрібно конфліктувати з Гітлером, тому що будуть проблеми. Але все-таки війна охопила всю Європу. Тому, якщо нині формується такий загальний фронт проти тероризму, то, на мою думку, всім країнам потрібно приєднуватись до нього. Тоді, зрештою, можна буде розв’язати це питання.

Леонід Кожара, народний депутат України, секретар Комітету Верховної Ради України у закордонних справах:

– Щодо чинників тероризму, то насправді він негативно позначився не лише на ставленні до НАТО, а й на ставленні до інтеграції України з Росією. Можу нагадати такий факт, коли в опитуваннях громадської думки з розгортанням першої, а потім другої чеченських війн, кількість прихильників союзу з Росією різко зменшилася в Україні. Тобто цей чинник спрацьовує. Вибухи і в Лондоні, і в Іспанії є, на жаль, об’єктивною реальністю, яку бачать наші громадяни через телебачення, і вони на це реагують.

Чому сьогодні НАТО, як всесильна організація, не бере участі в розв’язанні таких проблем, як взаємовідносини Греції з Туреччиною, проблема Албанії, яка перетворилася на наркосклад, та інших?

Олександр Палій, координатор міжнародних програм Фонду “Демократичні ініціативи”, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України:

– Щодо Греції і Кіпру, то якраз сьогодні ці дві країни, які мають давній конфлікт, співпрацюють у межах НАТО, обмінюються військовими спеціалістами в межах НАТО, ці країни не воюють. І це дуже важливе досягнення, оскільки є величезна кількість історичних претензій одного народу до другого. Але поза тим, обидві країни перебувають в межах одного політичного союзу, і конфлікт між ними вже не виходить на порядок денний, він знятий по суті.

Щодо наркотиків то НАТО це не організація, яка бореться з наркотиками. З наркотиками намагаються боротися Інтерпол та інші організації. Основна функція НАТО – це забезпечення зовнішньої безпеки для своїх країн-членів. На щастя, у світі немає і ніколи не буде такої організації, яка була б всесильною. НАТО це не ЦК КПСС, це така організація, яка далека від всесильності, але досить потужна і успішно виконує свої функції.

Ірина Бекешкіна, науковий керівник Фонду „Демократичні ініціативи”:

– НАТО призначена забезпечувати безпеку країн, які туди входять, і займатися наведенням порядку в інших країнах лише тоді, коли це якимсь чином стосується безпеки країн-членів НАТО. Північноатлантичний союз – це не засіб наводити загальний порядок у світі, бо це просто неможливо. НАТО займається питаннями глобального співтовариства. І саме на це треба зважати, коли йде мова про подальшу трансформацію НАТО.

Які бюджетні статті України будуть ”ущемлені”, як це має місце в Польщі, заради того, щоб виплатити кредит, наданий на модернізацію армії, в разі вступу країни до НАТО?

Сергій Джердж, голова координаційної ради Громадської Ліги Україна-НАТО:

– Ця модернізація не коштуватиме Україні дорого, окрім того, ситуація в Україні і Польщі не схожа. Україна має набагато боєздатніший оборонний комплекс, ніж був розташований на території Польщі, який потребував цілковитого переозброєння.

Польща отримала за сприяння НАТО 385 млн дол. на технічне переозброєння. Але сьогодні витрати на армію в Польщі, як і в інших країнах-членах НАТО, зменшуються реально, тому що колективна безпека дешевша. У Польщі скоротилася кількість танків, зросла кількість вертольотів. Витрати на озброєння коливаються в межах національного військового бюджету. Цей ступінь бюджету визначає парламент, НАТО на це не впливає, Єдине є побажання в НАТО, щоб він становив не менш ніж 2% бюджету ВВП. НАТО це лише система взаємодії, яка допомагає співпрацювати країнам-членам і між собою, і між їхніми арміями. А свій військовий бюджет кожна країна формує самостійно.

Яку інформаційну діяльність провадить Центр інформації та документації НАТО в Україні, аби скерувати свідомість українського суспільства на те, що НАТО — це не тільки військова, а насамперед політична структура?

Мішель Дюре, директор Центру інформації та документації НАТО в Україні:

– Центр інформації та документації НАТО існує в Україні майже 10 років. Ми почали вже давно знайомити українське суспільство з тими аспектами діяльності НАТО, які пов’язані із захистом особистих прав людини, затвердженням демократичних принципів і верховенства права, подоланням наслідків спадщини тоталітарного комуністичного режиму, а також боротьбою зі злочинністю тощо. Сьогодні є прохання українського уряду продовжувати цю інформаційну кампанію спільно з ним. Ясна річ, щоб переконати українських громадян у тому, що Україна має вступати до Альянсу, потрібно спочатку надати інформацію про те, чим насправді є НАТО і чим він не є.

НАТО давно заявив суспільству про те, що він трансформується із суто військової організації на політико-військову. Сьогодні він намагається показати, що трансформується не тільки словами, а й діями. У Декларації, ухваленій на Ризькому саміті 29 листопада 2006 року, якраз ідеться про те, в яких сферах і умовах працюватиме НАТО найближчі 15 років. Це — готовність відповідати надзвичайним, непередбаченим ситуаціям, протистояти новим загрозам глобалізованого суспільства. Для Альянсу це вже виклик — як 26 країн можуть разом мати консенсус і переорганізувати свої сили і свою потужності на нові загрози.

У першій фразі Декларації Ризького саміту сказано, що НАТО захищає не тільки держави, а й народи. В Ризі оголосили, що Афганістан є для Альянсу пріоритетним ре?іоном в сенсі запровадження безпеки, тому що не може бути подальшого розвитку, якщо немає безпеки. І це сьогодні є гаслом НАТО. Понад 30 тисяч військових від 37 країн, в тому числі кількох країн-членів НАТО, під егідою Альянсу працюють у цьому ре?іоні й намагаються будувати державу спільно з афганським урядом. Як наслідок, нині біженці повертаються до Афганістану, 80% людей мають доступ до медобслуговування, 20% парламенту — жінки. Думаю, цей приклад показує, що нова країна розвивається на базі демократії саме завдяки присутності міжнародного суспільства, в тому числі представництва НАТО.
Цільовий план НАТО засвідчує, що 70% усіх передбачених заходів організації сьогодні не стосуються військових аспектів. Вони стосуються насамперед реформ в економіці, запровадження норм законодавства, які сприяли б розвиткові сектору безпеки тощо.

Що потрібно для того, аби покращити ситуацію у військово-промисловому комплексі України й розпочати його співпрацю з країнами НАТО?

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

– Майбутнє українського оборонного комплексу залежатиме винятково від того, як поводитиме себе керівництво української держави. Сильну, мобільну, переоснащену армію ми матимемо тільки в тому разі, якщо уряд повернеться обличчям до неї. Щоб пожвавити і покращити ситуацію у військово-промисловому комплексі, потрібно забезпечити певні умови.

Перше – довести оборонні витрати до передбачених у Законі про збройні сили України. За умов, коли на оборонні потреби держави надходитиме близько 2–2,5% ВВП (Закон передбачає фінансування збройних сил на рівні 3% ВВП), з’явиться внутрішній ринок ВПК. Сьогодні ж навіть заплановані 1,74% від ВВП виявилися для держави недосяжними. Наприклад, Польща, армія якої співставна з особовим складом нашої армії, щорічно витрачає понад 800 млн дол. на переоснащення інфраструктури ВПК. Україна ніколи не витрачала більш як 100 млн протягом своїх років незалежності. І то ті 100 млн часто фігурували лише на папері, а реально підприємства отримували ще менше. Тому, звичайно, якщо й надалі триватиме така ситуація і не існуватиме внутрішнього ринку ВПК, то і підстав країнам НАТО розвивати співробітництво з українськими фірмами, звичайно, не буде. Якщо ж ситуація зміниться, то Україна справді має всі шанси брати участь у кооперації, спільних програмах з країнам НАТО. Тому що ВПК України дуже високотехнологічний. Конкурентною перевагою України є саме її високотехнологічний оборонно-промисловий комплекс, здатний розробляти сучасні зразки озброєнь, а також створювати окремі замкнені цикли озброєння.

Друга умова – адаптація нормативно-правової бази України. Потрібен закон про офсет. За цим законом, якщо відбувається закупівля іноземних технологій військового виробництва, то фірма, яка продає ці технології, має вкласти в інфраструктуру промисловості країни, яка купує їх , суму, адекватну вартості цих технологій. Такий закон діє в Польщі, Чехії та інших країнах. За таких умов сьогодні Чехія спромоглася взяти в оренду швецькі сучасні, досить коштовні літаки. В Польщі закупівля західних технологій перевищує 5 млн євро, на таку саме суму іноземні фірми вклали інвестицій в промисловість цієї країни.

Якщо в Україні не буде цього закону, то прихід західних технологій в нашу державу суттєво утрудниться.

Третя умова – це акціонування і приватизація значної кількості підприємств. На мою думку, це має бути не менш як 70 підприємств оборонного комплексу. На сьогодні близько 90% українського оборонного комплексу перебуває в управлінні держави. Це величезна проблема для інтеграції українського оборонного комплексу в міжнародну співпрацю і навіть можливості мати певні проекти на співробітництво.

Росія, яка не планує вступати до НАТО, співпрацює з європейськими структурами (наприклад, в європейському авіаційно-космічному консорціумі) і не вбачає в цьому жодних проблем. В Україні ж – все навпаки. Два роки створювали авіаційний концерн, потім відмовилися від створення його через людський чинник, який виявився вагомішим за політичні й економічні пріоритети, і маємо сьогодні авіаційну корпорацію на папері, яка вариться сама в собі і не має жодних шансів на те, щоб розгортати співробітництво з країнами НАТО.

Тому на сьогодні шанси українського оборонного комплексу щодо співробітництва з країнами НАТО є невисокими, але потенціал справді залишається дуже високим. Дуже сподіваюся, що політична еліта України все ж таки стимулюватиме нашу державу до євроатлантичної інтеграції.

Скільки коштів має щорічно витрачати Міністерство оборони на закупівлю військової техніки відповідно до держпрограми?

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

– Сума щорічних витрат України на оборонний комплекс залежатиме зокрема й від того, наскільки Україна бажатиме впливати на власну обороноздатність, а не просто на декларативні речі. Україна має щорічно витрачати на переозброєння армії 400–450 млн дол.

Сьогодні наша держава задекларувала, що пріоритетами в переоснащенні армії є запровадження нових систем зв’язку, створення оперативно-тактичного ракетного комплексу, модернізація танків, створення національного корвету. Як на мене, зв’язок – це справді дуже важлива програма, яка зокрема дасть змогу працювати українським миротворчим місіям, у яких через проблеми зі зв’язком були певні непорозуміння.

Переоснащення або створення оперативно-тактичної ракети це теж дуже серйозна програма, тому що вона позбавляє України залежності як від НАТО, так і від Росії. Тобто це програма, яка забезпечує неядерний – ракетний – щит українській армії. І хоча вона досить коштовна, але все ж таки дуже важлива для нас. Програми переоснащення авіаційних комплексів і систем ПВО в Україні взагалі не існує. Тут питання застрягло в політичній площині – з огляду на Росію, Україна поки що побоюється ухвалити якесь рішення відносно цих систем. Національний корвет – це програма, яка витягуватиме достатньо великі кошти і нічого не дасть ані суднобудівній промисловості, ані армії. Танкове виробництво треба підтримувати.

Скажімо Франція підтримує свою національну компанію, щорічно купуючи в неї 6–8 танків для власних потреб. Протягом останніх десяти років Збройні сили України не отримали практично жодного нового зразка озброєнь.

Проект військового бюджету на наступний рік викликає ще більше занепокоєння. Замість 1,74% ВВП у 2006 році нова цифра бюджету становитиме лише 1,36% ВВП-2007, що забезпечуватиме тільки 61,6% мінімальних потреб ЗСУ.

Скільки коштів на формування збройних сил Україна мала би витрачати за стандартами НАТО?

Борис Кременецький, начальник Управління євроатлантичної інтеграції ГШ ЗСУ:

– Ми не відокремлюємо якусь цифру на формування збройних сил України за стандартами НАТО. Насамперед Міноборони України виконує державну програму розвитку збройних сил України на період до 2011 року. Ті видатки, які передбачені на Міноборони, на збройні сили, вони і використовуються бюджетом збройних сил. Інше питання – те, що державною програмою розвитку Збройних сил України передбачено створення саме таких збройних сил, які необхідні Україні, – невеликих, необтяжливих економічно, мобільних і добре оснащених. Як показує світовий досвід, найбільше цим вимогам відповідають вимоги, які існують в збройних силах країн-членів НАТО. Саме тому ми використовуємо досвід НАТО, стандарти НАТО для реформування і розвитку збройних сил України. На сьогодні те, що було передбачено в оборонному бюджеті, виконано лише на 45% від плану фінансування. Реально живих коштів отримано на сьогодні 45% від плану фінансування. На кінець року недофінансування може становити 20%, на наступний рік запит Міноборони був 13,1 млрд грн, що є близько 2% ВВП, а передбачено в проекті держбюджету 8,8 млрд грн, що є 1,36% ВВП.

Чи передбачається створення Центру реабілітації для військовослужбовців, які брали участь у військових діях під час миротворчих операцій?

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

– На жаль, поки що не чув про масштабні програми для військовослужбовців. Погоджуюсь з тим, що потрібно більше уваги приділяти тим людям, які брали участь у миротворчих місіях, щоб вони й надалі залишалися ядром армії. Але сьогодні у роботі з кадровим складом існують певні вади. Проблема ця напряму пов’язана з тим, що оборонний український бюджет протягом десяти останніх років був неадекватний. Армія фінансувалася за залишковим принципом.

Чи не означатиме вступ України до НАТО, що наша держава свідомо погоджується брати участь в організації, яка має намір забезпечувати не євроатлантичну, а трансатлантичну безпеку з бажанням впливати на геополітичні трансформації?

Олександр Палій, координатор міжнародних програм Фонду “Демократичні ініціативи”, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України, кандидат політичних наук:

– Ми як громадяни України повинні дбати насамперед про інтереси України, а інтереси України в даному разі – гарантувати за невелику ціну надійну безпеку, ту безпеку, яка шість десятиліть панує в Європі. Це і уникнення воєнних конфліктів, і стрімкий економічний розвиток, і досягнення високих соціальних та політичних стандартів. І що там собі думають з приводу нашого вступу до НАТО інші держави чи політичні центри, чи хто завгодно, – це нас повинно мало цікавити, тим більше, що в НАТО кожна держава має принцип консенсусу при ухваленні рішень і кожна держава має право ухвалювати рішення про участь або неучасть в тих чи тих конфліктах, виходячи з власних інтересів. Ціла низка держав повелися відповідно до власних інтересів. Цей принцип консенсусу чітко діятиме і щодо України, оскільки він діє до всіх держав, які мають достатньо власної думки, щоб не посилати свої війська туди, куди вони не хочуть. Україна у даному питанні, як велика держава, важлива держава для Альянсу, зможе відстояти власну позицію і не влізати в різноманітні спроби геополітичних трансформацій. Головне, захистити українську територію, українську національну безпеку.

Чому громадська думка, в якій панує негативне ставлення до вступу України до НАТО, вельми розходиться з думкою експертів, які одностайно виступають за вступ України до НАТО?

Ірина Бекешкіна, науковий керівник Фонду „Демократичні ініціативи”, кандидат філософських наук:

– Причина дуже проста і полягає вона насамперед у непоінформованості пересічних громадян на предмет того, що загалом становить собою Північноатлантичний блок НАТО. У моніторингу Інституту соціології, який проводиться з 1994 року, питання щодо ставлення громадян до вступу України до НАТО почало вивчатися з 2000 року. Відтоді до 2004 року стосовно цього питання ми спостерігали стабільність – понад 40% не визначили своєї думки, трохи більша частина була „проти”, менша – „за”, але наголошую, що значна частина людей тоді не визначилася. Після 2004 року частка тих, хто виступає проти вступу України до НАТО, збільшилася в півтора раза. Після 2005 року – ще у півтора раза. Виникає запитання, що сталося з НАТО за ці роки? Чи якісь нові війни він розпочав, чи щось інше? Але, власне, нічого. Тоді що сталося в Україні? А в Україні сталися дві виборчі кампанії. При цьому, з одного боку, певними політичними силами досить активно використовувалася антинатівська риторика, з другого ж боку – панувало повне мовчання. З одного боку ми мали повсякденну антинатівську пропаганду, з другого боку – практично нічого не протистояло, ніхто нічого народу не пояснював.

Коли люди вирішують якесь питання, вони мають бути компетентними в ньому. У своїх опитуваннях Фонд „Демократичні ініціативи” ставить запитання, наскільки ви компетентні в питаннях, що таке НАТО, про його ціль і завдання. Найменш компетентних виявилося на Заході України, найбільш компетентних – на Сході і в Донбасі. Коли ж ми ставили індикативні запитання на знання, то виявлялося, що навпаки, найбільше правильних відповідей – до третини – дали громадяни, що проживають на Заході України, практично мізер правильних відповідей дав Схід і Донбас. Про що це свідчить? Це свідчить про те, що люди вважають, що вони добре обізнані, мають знання, але насправді ніяких знань вони не мають, окрім тих, які їм довго втовкмачували ті політичні сили, що їх вони підтримували.

Щоб референдум про вступ України до НАТО був не спекулятивний, коли людей просто маніпулятивно використовують, аби вони проголосували за те, що потрібно владі чи певним політичним силам, цілком очевидно, його можна і треба проводити тільки тоді, коли люди знатимуть і матимуть всю повноту інформації, коли вони можуть голосувати зі знанням справи.

Які гарантії безпеки надає країні її нейтральний статус?

Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України, доктор політичних наук:

– Нейтральний статус надає певні гарантії безпеки. Саме тому він й існував протягом декількох століть. Але вони досить відносні. Ці гарантії визначає Гаазька конвенція 1907 року, повідомляючи про те, що країни, які визнають нейтральний статус, зобов’язуються не розгортати на території нейтральної країни воєнних дій під час війни, поважати нейтральний статус країни як суб’єкт міжнародного права, її суверенітет і територіальну цілісність, зобов’язуються не втручатися у її внутрішні справи. Оце і вся гарантія. Це, власне, побажання поважати цей суверенітет чи нейтральний статус. Примарність цих гарантій полягає в тому, що воюючі країни просто домовляються між собою не використовувати територію нейтральної країни для воєнних дій.

Але у будь-який момент будь-яка країна може відмовитись поважати нейтральний статус і, як правило, під час бойових дій так і стається. Приміром, під час Другої світової війни фашистська Німеччина знехтувала нейтралітетом Бельгії і Люксембургу і досить спокійно окупувала ці країни. Як і Радянський Союз знехтував нейтралітетом балтійських країн, теж окупувавши їх. Тобто, під час війни ці гарантії тим більше примарні і тому нейтральні країни, як правило, підкріплюють їх міжнародними політико-правовими гарантіями і своїми потужними збройними силами. В даному разі йдеться про збройний нейтралітет, що становить приклад Швейцарії. Гітлер хотів окупувати Швейцарію, як і всю Західну Європу, але його зупинило переконання, що Швейцарія має надзвичайно боєздатні збройні сили і Німеччина може зіткнутися з дуже жорстким опором з боку цієї маленької країни. Історія знає, що Гітлер дав наказ порушити повітряний простір декількома „мессершміттами”, після чого вони вмить були збиті у повітряному просторі Швейцарії. Це й забезпечило мир і безпеку Швейцарії під час Другої світової війни. Плюс до того ще один чинник – могутня банківська система Швейцарії, де зберігалися авуари фашистської Німеччини під час Другої світової війни.

Отже, підкріплення нейтрального статусу потребує побудови могутніх збройних сил. Це має бути країна-фортеця, де є згуртована нація і надзвичайно високий патріотизм, коли все чоловіче населення стоїть під рушницею і постійно проходить бойову підготовку, тренування – щороку, щокварталу, щомісяця. Чи здатне у нас населення бути такими палкими патріотами, особливо в Криму і в Східній Україні? Я маю дуже великий сумнів стосовно цього.

Яку ж мету ставлять перед собою ті політичні сили, які спрямовують Україну в бік прийняття нейтралітету? Метою набуття нейтралітету може стати використання його як політико-правової перепони до інтеграції України в НАТО. Приклади, коли країна використовує нейтралітет не для того, щоб забезпечити гарантії безпеки, а щоб дати підстави не вступати до Альянсу, відомі. Скажімо Ірландія, яка мала складні стосунки з Великою Британією, не дуже хотіла приєднуватися до Північноатлантичного альянсу в силу того, що Британія відіграє провідні ролі в цьому блоці. Відтак Ірландія обрала нейтральний статус. Хоча вступивши до Євросоюзу, Ірландія фактично його втрачає при появі спільної зовнішньої оборонної політики. Те саме можна сказати про Фінляндію. Для цієї країни у 1955 році було за щастя отримати нейтралітет після тривалої окупації радянськими військами. Фінляндія розглядала нейтралітет як можливість дистанціюватися від радянського впливу і більш-менш зберегти свою незалежність.

В Україні проросійські сили, зокрема й з антикризової коаліції в нашому парламенті, прагнуть використати нейтралітет саме з цією метою – заблокувати рух України до Північноатлантичного альянсу і до ЄС і залишити Україну в сфері російського впливу. Сьогодні відпрацьовується схема втягування України в процес реінтеграції в Росію. Але треба розуміти, що нейтральний статус, навіть якщо ми його і приймемо, Росія не визнає, тому що він суперечить інтересам самої Російської Федерації. Адже реалізація нейтрального статусу потребуватиме негайного виведення Чорноморського флоту з території України. А Росія порушує сьогодні питання про пролонгацію перебування Чорноморського флоту і після 2017 року. Реалізація нейтрального статусу України зробить простір України територією, недоступною для перекидання російських військ, а такі перевезення відбуваються, вони пов’язані з дислокацією російської армії в Придністров’ї. Якщо ми приймаємо нейтральний статус, ми маємо відмовитись від міжнародного військового співробітництва. Безумовно, це не вигідно Росії, тому що в перспективі вона планує залучити Україну до договору про колективну безпеку СНД чи перетворення самого СНД в таку безпекову організацію.

Скільки коштує нейтральний статус країні?

Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України, доктор політичних наук:

– Нейтральний статус – дуже коштовна річ для держави. Ставши нейтральною державою, ми мали б самотужки забезпечувати територіальну оборону по всьому периметру України. Тобто – укріпити військову інфраструктуру, підняти боєздатність військових сил, озброїти їх новітньою технікою, відновити власний оборонно-промисловий комплекс.

В Україні ж нині триває шалене роззброєння. Нагадаю, що від Радянського Союзу ми успадкували армію в 1 млн 200 тис. осіб. Сьогодні в парламенті затверджено кількісний склад української армії в межах 150 тис. осіб. Тобто ми скоротили армію більш ніж на 1 мільйон. З такою армією неможливо забезпечити нейтральний статус держави. В тому і полягає перевага членства в НАТО, що завдяки колективній обороні можна і з маленькою професійною армією забезпечуватиме територіальну недоторканість такої великої країни, як Україна.

Олександр Палій, координатор міжнародних програм Фонду “Демократичні ініціативи”, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України, кандидат політичних наук:

–На сьогодні у нейтральній Фінляндії на оборону країни витрачається 2% валового продукту, у Швеції – 2,1%, в той час, як європейські країни НАТО в середньому витрачають 1,7% ВВП. Члени НАТО витрачають на оборону менше, ніж нейтральні країни, навіть в такому безпечному регіоні, як Західна і Північна Європа. Якщо поглянути на оборонні бюджети нейтральних країн в перерахунку на одну особу, то виходить, що, приміром, в Швеції на одного громадянина припадає близько 600 доларів США військових витрат, в Німеччині – понад 400 доларів США. Натомість у Польщі – приблизно 100 доларів США.

Чому Україна не може проголосити свій нейтралітет, як це зробила Швейцарія?

Геннадій Удовенко, Президент Генеральної Асамблеї ООН, Надзвичайний і Повноважний Посол, екс-міністр закордонних справ України, голова підкомітету з питань прав людини Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин:

– По-перше, нейтралітет не проголошується, а надається. По-друге, він повинен бути визнаний воюючими сторонами, а їх сьогодні навколо України немає.

У міжнародному праві статус нейтральної держави Швейцарії було надано ще 1815 року на Віденському конгресі. Такий статус одержали ще Бельгія і Люксембург. Але після Другої світової війни Бельгія і Люксембург відмовилися від нього.

Швейцарія справді з 1815 року послідовно дотримувалася режиму нейтралітету. Я сам особисто жив у Швейцарії протягом шести років, працював тоді в секретаріаті Організації об’єднаних націй у Женеві і своїми очима спостерігав, як Швейцарія вміло використовує свій статус нейтралітету. Але слід сказати, що й Швейцарія порушила свій статус нейтралітету, вступивши до ООН. Адже статутом ООН передбачається колективна відповідальність країн-членів ООН у боротьбі з агресором. До речі, Швейцарія довго не вступала в ООН, тому що не хотіла порушувати свій первозданний нейтралітет.

Швейцарці – високопатріотичний народ. Я захоплений його мужністю, коли вони в боротьбі з фашистською Німеччиною практично вздовж усього кордону з цією державою встановили потужні залізобетонні блоки, дамби, щоби німецькі танки не змогли пройти в Альпах, не змогли використати якість проходи на Швейцарію. В Швейцарії весь швейцарський народ, точніше вся його чоловіча стать, озброєна. Кожний швейцарець все своє життя до 60–65 років перебуває на військовій службі. Коли в Швейцарії вперше призивають до армії, юнак має визначитися, чи він стає в майбутньому офіцером, чи буде звичайним солдатом. На вулицях можна побачити тисячу солдат, які чимчикують додому після тижневого або дводенного перебування на зборах, на які викликають досить часто. Зброя зберігається вдома. Є спеціальна військова інспекція, яка перевіряє, як ця зброя зберігається. Швейцарія – це озброєна нація, їхня армія оснащена найсучаснішою зброєю, літаками тощо.

Україна ж перетворюється на пацифістську державу. Ми відмовилися від ядерної зброї, дуже стрімко роззброюємося і ще наважуємося проголошувати сьогодні нейтралітет. Ми не можемо проголосити свій нейтралітет, тому що існує ціла низка зобов’язань відповідно до міжнародної конвенції 1907 року, яка діє й понині. Нейтралітет повинний бути визнаний всіма країни, які межують з Україною. І не просто визнаний, вони мають прийняти у себе відповідні державні акти, закони, ратифікувати їх у своїх відповідних парламентах. Але цього ніколи не станеться. Тому, з юридичної точки зору, нейтралітет це „туфта”, піар для комуністів та інших лівих, який робиться задля того, щоб у людей ще більше викликати ненависті до НАТО.

Навіщо Україна впродовж 15 років роззброювалася, щоб потім заявляти – з такою небоєздатною армією зберегти цілісність держави можна лише вступивши до НАТО?

Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України, доктор політичних наук:

– НАТО не змушував Україну скорочувати свої збройні сили і ніяким чином до цього не заохочували протягом всієї співпраці. Єдина умова, що ставив НАТО, це реформування збройних сил, щоб вони були боєздатнішими для захисту свої країни і безпечнішими для громадян своєї країни. Саме НАТО запроваджує проекти з утилізації застарілих озброєнь і боєприпасів. А щодо скорочення збройних сил, то тут не в НАТО була проблема, а в старих радянських стереотипах, які існували і у вищого політичного керівництва, і у вищого командування. Ми зберігали армію скільки могли, але, на жаль, наш бюджет не забезпечував ту кількість збройних сил, яка у нас існувала. Тому почався процес скорочення збройних сил і продажу озброєнь.

Яку роль відіграватиме в питанні Україна–НАТО думка народу?

Олег Медведєв, головний редактор інтернет-газети "Обозреватель", віце-президент Української ліги зі зв'язків із громадськістю:

– Доки у нас в країні залишається демократичний режим, їй буде відведено ключову роль. А результат у цьому питанні великою мірою залежатиме від поінформованості людей про НАТО.

Новітня історія України знає приклади істотної зміни громадської думки протягом нетривалого періоду часу. Хотів би наголосити як фахівець у галузі зв’язків із громадськістю, учасник не однієї виборчої кампанії, що радикально змінити громадську думку можна. Свідченням цьому є історія України 1991 року, коли у березні понад 80% українців проголосували за збереження Радянського Союзу, а у грудні того самого року майже 90% проголосувало за створення української незалежної держави. Це якраз і є яскравою ілюстрацією того, що громадську думку можна змінювати, якщо з нею працювати серйозно. Але чим відрізняється теперішня ситуація щодо НАТО від ситуації 1991 року щодо незалежності України? Вона відрізняється тим, що 1991 року в Україні склався повний консенсус в політичній еліті щодо необхідності проголошення незалежності і створення української незалежної держави. Якщо пам’ятаєте, тоді жодна політична сила не виступала проти незалежності України і не агітувала напередодні референдуму проти незалежності країни, зокрема й тодішні комуністи, й очолювана паном Олександром Морозом група №239 у Верховній Раді України.

Чи можемо говорити про такий консенсус еліти з приводу вступу України до НАТО сьогодні? На жаль, ні. Хочу наголосити, що доля можливого референдуму про вступ України до НАТО залежатиме насамперед від позиції еліти стосовно цього питання. Може бути три сценарії референдуму. Перший, коли його проводитиме Президент В. Ющенко і активно підтримуватиме у сенсі позитивного голосування за вступ до НАТО Прем’єр-міністр В. Янукович і його політична сила. Тоді змінити громадську думку не буде надто складно, і перемогу на такому референдуму буде забезпечено. Другий варіант, коли референдум проводить Президент В. Ющенко, а В. Янукович і Партія регіонів дотримуватимуться нейтралітету в цьому референдумі, залишаючи можливість контрагітації комуністам і блоку Наталії Вітренко. Це вже складніший референдум, але при такому сценарії також можна забезпечити позитивне голосування. Третій варіант – Президент В. Ющенко проводить референдум, а В. Янукович і Партія регіонів активно протидіють такому референдуму. Тоді наслідки цього референдуму непередбачувані, він може бути як виграний прибічниками євроатлантичної інтеграції, так і програний.

Отже, з цього випливає, що ключовим є якщо не загальний консенсус в політичній еліті, то принаймні консенсус між В. Ющенком і В. Януковичем. Тому, на мій погляд, неготовність громадської думки є вторинним чинником, що впливає на вступ України до НАТО, з нею можна працювати і її можна змінювати. Первинним фактором є досягнення консенсусу еліт, а відтак саме позиція В. Януковича потребує ретельного аналізу і усвідомлення того, як він насправді ставиться до інтеграції України до НАТО.

Які наслідки для України може нести відсутність консолідованої еліти?

Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України:

– Такий стан, який склався в нинішній політичній еліті сьогодні, може стати найбільшим викликом незалежності і суверенітету нашої країни за всі минулі 15 років. Все те, що спостерігаємо сьогодні із заявами В. Януковича, із намаганнями змінити законодавчу базу зовнішньої політики є лише похідними основної причини – відсутності консолідованої національної еліти України. Та еліта, яку ми маємо, вона не може усвідомлювати національний інтерес України і тим більше не здатна його реалізувати.

Якими рисами характеризується нинішня політична еліта? Це дві риси: „радянськість” або „совковість” і ре?іональний характер формування. У 90-ті роки домінувала перша риса, тому що переважна більшість нашої еліти була колишня радянська номенклатура. ?ї проблема полягала в тому, що вона не могла усвідомлювати загальнонаціональних інтересів України як суверенної держави, а тому взагалі не бачила, якою треба будувати Україну як незалежну державу. Л. Кучма казав: „Скажіть мені, яку державу треба будувати і я її збудую”. Тобто ця еліта підходила до розбудови держави, як до суто технологічного проекту, спираючись на радянські уявлення.

Сьогодні прийшла нова еліта, яка характеризується не тільки „совко вістю”, а й чітким ре?іональним спрямуванням. Ця еліта, як і суспільство, розколота на дві частини. Соціологічні дослідження засвідчують, що наша еліта на 84% складається із вихідців з ре?іонів. Люди, які приходять до влади, керуються не загальнонаціональними інтересами, а приватними, корпоративними, які мають чітко виражений ре?іональний характер. У діях нового уряду видно, як розподіляється бюджет, яким ре?іонам відшкодовується ПДВ тощо. Така еліта не здатна бачити стратегічної перспективи розвитку країни, не здатна бачити і реалізувати стратегічні її інтереси. Скажімо, ціна за газ в 10–20 дол. для них важливіше, ніж суверенітет країни, ніж її подальша перспектива.

Така еліта, яка не мислить національними категоріями, вона може дуже легко бути інкорпорована в інтереси сусідньої держави. Росія сьогодні цю ситуацію дуже добре використовує, реалізуючи відносно України таку політику, яка передбачає інкорпорацію цієї еліти в російський геополітичний проект, що ми і спостерігаємо сьогодні в зовнішній політиці. Заява В. Януковича в Брюсселі про те, що ми не можемо приєднуватися до ПДЧ, тому що поставимо у глуху ситуацію відносини Росії з НАТО і ЄС, свідчить про те, що ця людина не усвідомлює українських національних інтересів, вона чітко усвідомлює російський інтерес. Відмова від вступу до НАТО це власне є відмовою не просто від членства в Альянсі, який надає найбільші гарантії безпеки, це і відмова від демократичної моделі розвитку країн.

Зволікання вступу до СОТ означає навіть не те, що ми не приєднаємось до зони вільної торгівлі з ЄС, це означає те, що за цим стоїть масштабніший російський геополітичний проект. Це втягування України в єдиний економічний простір, який є альтернативою в перспективі вступу до ЄС. Заяви про пролонгацію перебування Чорноморського флоту на теренах України також означають дуже значний стратегічний програш України, адже Росія вже сьогодні не виконує умов згідно з угодою про перебування Чорноморського флоту на території України. Як вона себе буде вести після таких заяв? Звичайно, що тоді ми не матимемо жодних шансів привести діяльність Чорноморського флоту у рамки українського законодавства. Більше того, це означає, що Росія не плануватиме будівництва баз для переведення Чорноморського флоту після 2017 року. І коли настане 2017 рік, вони скажуть – вибачте, це цілий флот, куди ми його діватимемо в Чорному морі, для побудови таких баз нам потрібно ще 20 років, зачекайте ще 20 років. А подальше перебування Чорноморського флоту в Україні означає, що й надалі ми матимемо невизначену ситуацію в Криму, тому що головне завдання Чорноморського флоту полягає не в оборонних питаннях, а у виконанні Чорноморським флотом функції геополітичного впливу на Україну. Я вже не кажу, що пролонгація є порушенням Конституції України, яка не передбачає перебування іноземних військових баз на території України. Залишити в подальшому Чорноморський флот – означає поставити хрест на будь-якій перспективі і членства в ЄС, і членства в НАТО.

Які дієві кроки робить Міністерство оборони України, щоб наблизити вступ України до НАТО?

Андрій Ординович, начальник відділу військових аспектів інтеграції в НАТО Управління євроатлантичної інтеграції ГШ ЗСУ:

– Збройні сили України на сьогодні є і залишаються бути локомотивом євроатлантичної інтеграції, виконуючи закони України, які проголошують євроатлантичний курс нашої держави. В наших діях передбачено насамперед впровадження і розширення позитивного іміджу нашої держави за кордоном. Ми це робимо через участь у міжнародних миротворчих операціях, які проводяться під егідою різних міжнародних структур і забезпечують безпеку миру в світі. Насамперед це ООН, НАТО, ОБСЄ.

НАТО ми розглядаємо як структуру, яка забезпечує безпеку в євроатлантичному ре?іоні. Основні зусилля Міноборони і Генштабу спрямовані на співпрацю з НАТО не для того, щоб комусь погрожувати, а щоб дати змогу збройним силам України досягли тих критеріїв, які загальноприйняті у західноєвропейських країнах. Одним із основних напрямів є удосконалення цивільного демократичного контролю для того, щоб військове відомство було відкритіше для нашого суспільства. Кардинальна реформа щодо запровадження цивільного демократичного контролю почалася з 2004 року. З 2004 року міністр оборони у нас цивільна людина, сьогоднішнє Міноборони складається з 80% цивільних і тільки 20% військових.

У співпраці з НАТО ми завжди виходили з прагматичних інтересів. Найголовніший напрям у цьому співробітництві, як я вже казав, – підтягування наших збройних сил до кращих критеріїв країн-членів НАТО. Наступний – це удосконалення системи управління військами. Далі – створення і удосконалення системи оборонного планування та інші військові аспекти. Але також маємо сферу, в якій країни-члени НАТО окремо як держави і як структура НАТО допомагають нам розв’язувати проблемні питання функціонування збройних сил. Країни-члени НАТО і організація НАТО в цілому допомагають нам вирішувати питання, що стосується утилізації застарілого озброєння, як у випадку з Артемівськом і Новобогданівкою.

Ще один соціальний аспект співробітництва з НАТО – перепідготовка наших військовослужбовців. На 2006–2007 роки країни-члени НАТО в рамках трастового фонду сприяння соціальній перепідготовці і соціальній адаптації військовослужбовців надали суму, яка становить 300 тис. євро. Відповідно, крім військових аспектів, країни-члени НАТО допомагають нам вирішувати соціальні аспекти, що має неабияке значення для нашого суспільства.

Чи може Україна вступити до ЄС, не вступивши до НАТО?

Борис Парахонський, голова департаменту політичних процесів Національного Інституту проблем міжнародної безпеки:

– На практиці це неможливо. Хоча ЄС та НАТО – різні організації, кожна з яких має свої процедури, критерії вступу, які де в чому збігаються, а де в чому ні, однак з досвіду країн посткомуністичного табору, ми бачимо, що спочатку країну мають визнати елементом колективної безпеки, що відбувається під егідою Альянсу. По тому, як вона вступає до НАТО, Європа переконується, що ця країна перебуває в сфері євроатлантичних цінностей і питання безпеки там вирішено. Тоді й прискорюється процес вступу до ЄС. Так було з країнами Центральної Європи – Польщею, Угорщиною, Чехією, так було з країнами Прибалтики. Так нині відбувається й з Румунією та Болгарією, які свого часу ставши членами НАТО, вступають 1 січня 2007 року до ЄС.

Тож історична логіка побудована саме в такий спосіб, а не інакше. І не думаю, що в уявленнях європейських лідерів і євроатлантичної спільноти цю логіку може бути порушено стосовно України.

Вступ України до НАТО – легше завдання, оскільки цей шлях Україна може подолати за кілька років. Тоді як щодо вступу до ЄС, хоч і не закриті перспективи, але обіцянок вагомих нам не дають і відводять на це 10–15–20 років. Отже, якщо ми поставимо за мету одразу вступати до ЄС, не вступаючи в жодному разі до НАТО, то це означає, що європейську інтеграцію ми відкладаємо на 15–20 років. Натомість ставши членом НАТО, цей термін можна значно скоротити.

Олександр Сушко, науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва, заступник директора Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:

– Досвід входження в ЄС без входження в НАТО стосується лише тих країн, які на момент ухвалення рішення про членство в ЄС, перебували на стадії розвитку, вищій, ніж в середньому по ЄС. Такі країни були фактично готові до стандартів ЄС, їм залишалося тільки де-факто ухвалити низку законодавчих актів.

Щодо постсоціалістичних країн, то сенс вступу їх як до НАТО, так і до ЄС полягав у глибинних трансформаціях усього устрою суспільного, політичного і економічного життя. Досвід країн Центрально-Східної Європи засвідчив, що всі вони використовували процес підготовки до членства в НАТО як, власне, сходинку до членства в ЄС. Адже критерії вступу до НАТО не такі жорсткі, як критерії вступу до ЄС, втім, готуючись до членства в НАТО, країнам доводилось виконувати значну програму, закладену Планом дій з набуття членства, переходити від одного типу суспільно-політичної й економічної системи до іншого.

Для України, так само як і для її західних сусідів, процес набуття членства в НАТО і ЄС це процес адаптації до певних стандартів, які запроваджені в Європейському Союзі і НАТО. В основі всіх документів, які визначають зміст співпраці між Україною й НАТО, а також Європейським союзом, покладено ідею системної трансформації суспільства, держави й економіки. Тому відмову нинішнього уряду підписувати План дій з набуття членства в НАТО, який на 70–80% складається із заходів з трансформації української економіки, суспільства, політичної системи в напрямі європейських стандартів, можна трактувати лише як небажання давати суспільству дієві інструменти контролю за діяльністю влади.

На сьогодні можна лише теоретично говорити про різні моделі, які могли би бути, якби ці постсоціалістичні, не дуже розвинені, країни прагнули стати членами ЄС в обхід НАТО. Але такого прецеденту ще не було.

Отже, якщо керуватися нормами суто права, то між цими подіями немає взаємозв’язку. Але якщо керуватися реальною практикою країн Центрально-Східної Європи, то ми бачимо, що ці проекти взаємопов’язані, і членство в НАТО справило значний вплив на подальшу долю цих країн у відносинах з Європейським союзом.

Отже, якщо керуватися нормами суто права, то між цими подіями немає взаємозв’язку. Але якщо керуватися реальною практикою країн Центрально-Східної Європи, то ми бачимо, що ці проекти взаємопов’язані, і членство в НАТО справило значний вплив на подальшу долю цих країн у відносинах з Європейським союзом.

Олександр Дергачов, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України:

– Хоч ЄС ніде не згадує як умову членства в своєму Союзі попередній вступ до НАТО, проте існує загальна логіка інтеграції. На прикладі країн Центральної Європи ми бачимо, що вони, прагнучи до ЄС, спочатку вступають до НАТО. І звичайно, те що вони досягли критеріїв НАТО, свідчить про те, що вони наблизились до критеріїв ЄС.

Щодо України, то в неї кілька років тому існувала гіпотетична можливість, у зв’язку з її геополітичною вагомістю і відносинами в трикутнику „Захід–Росія–нові незалежні держави”, дістати особливий режим сприяння. Тоді справді був сенс розглядати вступ до НАТО як першу сходинку до членства в ЄС. Сьогодні ж в ЄС свої проблеми, а Україна досить далека від критеріїв Європейського союзу, тож зникла й реальна можливість полегшити за рахунок вступу до НАТО вступ до ЄС.
Важко також сподіватися на те, що своїм вступом до НАТО Україна розв’яже гострі питання, які постали у відносинах з Росією. Проблеми енергоносіїв, балансу зовнішньої торгівлі, гуманітарного впливу ми маємо розв’язувати самотужки.

Чи потрібно проводити референдум з приводу вступу України до НАТО?

Олександр Палій, координатор міжнародних програм Фонду “Демократичні ініціативи”, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України, кандидат політичних наук:

– На мою думку, референдум не потрібен. Є ціла низка сфер, які не вирішуються через референдум. В Конституції України записано, що через референдум не можна вирішувати питання податків, адже люди не люблять платити податки. Через референдум не можна вирішувати питання військового зобов'язання, бо люди не люблять служити в армії. Навіть якщо якась держава й почне вирішувати під час якогось конфлікту питання військового зобов’язання через референдум, вона просто не встигне провести його, позаяк її підкорять інші держави. Питання національної безпеки, податків, територіальної цілісності України не повинні з’ясовуватися через референдум. Адже вони раз і назавжди вирішені. Національні інтереси вічні і дуже міцні. Для будь-якої держави питання зовнішньої безпеки, територіальної цілісності є пріоритетними. І Україна тут не виняток.

Олександр Сушко, науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва, заступник директора Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:

– Референдум проводиться винятково після того, як країна отримає запрошення до членства в НАТО. Такий референдум, який нам намагаються нав’язати на ранніх стадіях інтеграції, був би не тільки безвідповідальним, але й безпредметним.

Тому що питання набуття членства на сьогодні не стоїть. Лише по тому, як країни-члени НАТО ухвалюють рішення запросити таку-то країну до НАТО, його можна виносити на широкий загал у вигляді референдуму. Хоча НАТО цього й не вимагає. Я погоджуюся з тим, що є питання, які потребують експертного знання. Наприклад уряд чомусь не виносить на референдум питання комунальних тарифів, тоді як підвищення їх – набагато важливіша тема для будь-якого громадянина. І думаю, прибічників підвищення комунальних тарифів було б на порядок менше, ніж прибічників членства до НАТО. Втім, уряд підвищує ці тарифи, незважаючи на громадську думку. Чому ж тоді уряд так турбується про громадську думку в питанні НАТО? Очевидно, це і є подвійний стандарт нинішнього уряду в особі В. Януковича, який використовує громадську думку як ширму, щоб уникнути ухвалення відповідальних політичних рішень.

Скільки коштує вартість членства України в НАТО?

Владислав Яснюк, заступник директора Департаменту НАТО Міністерства закордонних справ України:

– Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі і становитиме близько 40–50 мільйонів доларів США на рік. Іншими словами, на рік 4 гривні з людини – громадянина України.

Але насамперед треба знати, з чого складається сам бюджет НАТО. Наприклад, коли говорять про миротворчі операції Альянсу, в яких беруть участь всі чи певна частина країн-членів НАТО, більшість людей думає, що витрати на ці операції ідуть з бюджету цієї організації. Це, до речі, один із поширених міфів про Альянс. Насправді ж бюджет НАТО дуже малий, і участь країн-членів Альянсу в операціях НАТО сплачується за власний рахунок країни, яка долучається до цих операцій.

Для чого ж тоді існує і на що зорієнтований бюджет НАТО? В цілому бюджет НАТО складається з трьох складових: цивільний, військовий і так званий інфраструктурний бюджети. Здебільшого основні гроші з цих трьох складових бюджету ідуть на утримання і забезпечення діяльності Штаб-квартири НАТО, а також на проведення різних наукових досліджень, пов’язаних з безпекою, екологією, іншими напрямами діяльністю НАТО.

Згідно з вимогами НАТО країна, яка є членом Альянсу, сплачує в середньому 0,5–1% від суми ВВП, призначеної на забезпечення своєї оборони. В цілому НАТО рекомендує, щоб країна витрачала на свою оборону близько 2% ВВП. Таким чином, до бюджету НАТО, як правило, сплачується 0,5–1% від загальної суми, яка становитиме ці 2% ВВП. Наприклад, Велика Британія, Франція, Німеччина сплачують в бюджет НАТО близько 200 млн дол.

У Польщі внесок до НАТО у 2001 р. становив 26,1 млн дол., у 2006 р. – орієнтовно 29 млн дол. Є підстави твердити про те, що можливі членські внески України будуть приблизно такі самі. Але конкретна сума розміру залежить все ж від рівня економічного розвитку країни, а також участі або неучасті країни в тих чи інших проектах НАТО, і ця сума визначається за результатами двосторонніх переговорів.

Чи співставні ті суми, які країна сплачує в бюджет НАТО, з тими, що отримує як інвестиції, будучи членом НАТО?

Олександр Палій, координатор міжнародних програм Фонду “Демократичні ініціативи”, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України, кандидат політичних наук:

– Досвід країн постсоціалістичного табору, які вступили до НАТО, засвідчує, що внески у вигляді інвестицій у їхню економіку значно перевищують власне їхні внески у бюджет НАТО. Для прикладу можна розглянути Польщу. В 1999 р. у Польщі було проведено 59 тендерів НАТО на інфраструктурні проекти, а вартість підписаних контрактів сягала близько 375 млн дол. Загалом НАТО затвердило плани інвестицій до Польщі на суму близько 720 млн дол. Ці гроші ідуть в основном